На долю кримської татарки Леране випало не одне випробування: народження в депортації, тяжка робота в селі в дитинстві, окупація рідного дому росіянами та двічі набутий статус вимушеної переселенки.
Зараз жінка навчає кримськотатарських колискових, пригощає гостей свого закладу янтиками та шурпою і не втрачає жодної можливості розповісти про рідний Крим.
Розповідаємо історію Леране, яка не здалася, попри всі випробування, та відкрила у Львові «Кримський дворик» — куточок, що нагадує їй про дім та знайомить з ним інших.
Свій восьмий день народження зустріла в літаку до Криму
Я народилася в Узбекистані, куди мою родину виселили під час депортації 1944 року. Проте свій восьмий день народження зустрічала на борту літака до Криму, куди летіла з мамою та сестрами. Батько поїхав туди роком раніше шукати житло, коли кримські татари отримали дозвіл повернутися на півострів.
Ми прилетіли вночі та поселилися в будинку з зарослим подвір'ям. Я ще тоді думала — чому ми це робимо? Адже в Узбекистані мали двоповерховий будинок з усіма вигодами. До того ж, там ми будували інший великий будинок, де мало поміститися моє фортепіано, адже мама мріяла, що я навчатимусь у консерваторії. У селі, куди ми переїхали, навіть не було музичної школи.
Сім'я Леране повернулася в Крим наприкінці 1980-х. Фото надала Леране
А ще це був переломний момент перед проголошенням незалежності України. Тоді скрутно було всім, особливо кримським татарам, які поверталися на Батьківщину.
Я завжди кажу, що виросла «на барикадах», як і все моє покоління, адже кримські татари виходили на мітинги за права, вимагали землю, працевлаштування тощо. Через те на батьківські збори до своїх сестер я часто ходила сама.
Пам'ятаю, як пасла овець і водночас читала Шекспіра в оригіналі, бо батькам було важливо, аби їхні діти займалися самоосвітою. Я відвідувала школу, проте майже щодня заходила до бібліотеки, бо дуже любила читати.
Волонтерство розпочалося в окупації з пошуків сусіда
Згодом ми переїхали в Джанкой, а потім я вступила на заочне навчання на факультеті журналістики до Сімферополя. Уже з 17 років працювала в газетах та на радіо, бо треба було допомагати батькам. Ми будували житло, відкрили свій заклад, і перші 10-15 років у нас, як і в усіх інших кримських татар, був процес укорінення та адаптації.
А вже до 2013 року ми комфортно проживали в Криму, бо фактично закрили всі базові потреби. А ще в нас відкрилися кримськотатарські театр, телеканал і школи. Якби не російська окупація, ми могли б створити ще багато всього.
Леране в національному кримськотатарському головному уборі. Фото надала Леране
Я тоді саме була в декретній відпустці. Попри лютий за вікном, на вулиці було аномально тепло. Я добре пам'ятаю, що прямо над батьківським будинком почали часто літати гелікоптери. А ще було багато дописів у соцмережах від кримськотатарських активістів з протестами щодо окупації.
Якось я виїхала в центр міста по справах і побачила, що людей майже не було — лише зелені чоловічки з триколірними ганчірками. Отак я зустріла окупацію.
Моя активна громадська діяльність почалася з пошуку сусіда — Решата Аметова. 3 березня 2014 року він вийшов на одиночний протест проти окупації на площу перед будівлею уряду й у той же день зник. Ми дізналися, що його забрали цивільною автівкою. Я допомагала його дружині Заріні в пошуках, ми подавали оголошення про його зникнення, писали дописи в соцмережах. Його тіло знайшли за два тижні — якраз перед незаконним референдумом.
Далі я продовжила займатися волонтерством: проводила розіграші, збирала кошти для українського війська, давала інтерв'ю про родину Аметових. Уже в лютому 2016-го переїхала в Ірпінь на Київщину, адже залишатися вдома було небезпечно.
Власні Судак, Ялта та Джанкой
Спершу я відкрила чебуречну та долучалася до заходів для кримських татар, а згодом наважилася на власну кав'ярню «Кримський дворик». Я подумала, що краще матиму свій маленький куточок, через який розповідатиму про Крим, ніж шукатиму роботу журналісткою.
У «Кримському дворику» в Ірпені я називала кожен столик, як місто в Криму, тому в мене були власні Судак, Ялта та Джанкой. Біля закладу посадила виноград, який би нагадував про моє подвір'я вдома, а ще розставила тапчани.
Леране з власною випічкою в кав'ярні. Фото надала Леране
Відвідувачі дарували мені речі, які привезли з собою з Криму, і я зберігала їх на поличках. На роботу наймала кримських татарок, а основні національні страви готувала моя тітка, яка також переїхала з Криму — взагалі ми такий народ, який скрізь знайде своїх. Ніхто з нас не був професійним кухарем, тому це додавало закладу домашності.
Та вже тоді я розуміла, що росії завжди буде мало, і вона захоче загарбати нові території — це така країна, яка постійно шукає війни. Тому я не вкладала кошти в ремонт приміщення, бо завжди мала відчуття, що все це тимчасове. Та й зайвих грошей не було, адже все йшло на оренду та проживання. А ще я дуже хотіла додому й вірила, що скоро туди повернуся.
Частинка Криму в центрі Львова
Коли британська розвідка попереджала про російський напад, ми не панікували, бо мій чоловік є військовим медиком. Перші дні вторгнення переховувалися в підвалі нашої знайомої, возили ліки та готували їжу для самотніх людей.
