Засновано на реальних подіях
Пожежа, це ж пожежа, - кричали люди, - хапай, рятуй їх!
Це, здавалося, був звичайний літній день. Такий самий як і сотні інших у моєму житті...
Сонце світило яскраво, і від того я весь час мружилася. Моя мама з сестрою, що були поруч, так само не могли повністю відкрити очі. Але навіть у таких умовах ми стояли і мліли від розмаїття зелені навкруги. Нарешті ж бо дочекалися літа і тепер можемо проводити цілісінькі дні в полі.
Раптом недалеко від мене, у метрах десяти, з'явився чоловік. Дуже брудний, неохайний. А ще...мабуть, голодний, бо приніс із собою якісь дивні харчі. Поспіхом назбирав сухе гілля і вмить запалив його.
Маленька іскорка “народилася” в його руках та впала прямісінько на гілля. Від того воно почало потріскувати. Полум'я розросталося у вогнище на моїх очах: воно ставало все більшим, більшим і більшим... І ось уже горить сусіднє дерево, а вже й суха трава, що обвила все навкруги...і ця вогненна хвиля суне прямо на нас трьох.
"Пожежа, це ж пожежа", - кричали люди, - хапай, рятуй їх!"
Мою маму та сестру поспіхом витягли з поля, а мене не встигли. Я залишилась сама…один на один із цією неконтрольованою силою.
Люди ще продовжували горлати, однак усі їхні слова лунали немов із іншої реальності, десь далеко-далеко...
* * *
Навкруги мене - суцільне кільце вогню та диму. Пройде секунда і адський, пекучий біль пронесеться моїм тілом. Ноги, мої бідні ноги...Боже, як боляче!
Я вже подумки прощалася з життям, яж раптом якийсь чоловік схопив мене і ривком потягнув до себе.
* * *
Хто я? Що я тут роблю? Де я? Я стояла та вдивлялася у своє відображення і нічого не розуміла. Я робила це годинами. Тихо. Просто стояла і дивилася.
Далі були місяці боротьби за життя. Отриманий стрес був настільки сильним, що я забула як їсти, як спати, як повноцінно жити.
Однак той чоловік-рятівник і його дружина й не думали здаватися. Вони весь час заспокоювали мене, самовіддано та майже завжди зі сльозами на очах лікували мене.
А ще вони приносили мені свіженьке виноградне листя. Від його божественного запаху моя пам’ять відроджувалася, немов той птах Фенікс! І мені знову хотілося жити!
Але я жива. Я - ЖИВА!
Я ніколи не забуду про ту пожежу. А якщо спробую, то сиве волосся, що виросло на місці опіків, вкорочені вуха і втрачене вим'я нагадають мені про нього. Хоча щодо останнього я не впевнена - бо сталося чудо, і в мене виросло нове!
Так, я не надто схожа на своїх родичів. Але я жива. Я - ЖИВА!
P.S. До речі, три місяці тому я народила прекрасну донечку. Нині вона - мій сенс життя.
