Стокгольмський синдром — це пошук контакту з ворогом (терористом, маніяком, окупантом тощо), його олюднення й намагання виправдати незаконні дії. Це явище не колективне, воно проявляється в кожної людини окремо залежно від рівня стресу, стресостійкості та попереднього досвіду. Але люди зі Стокгольмським синдромом можуть не стільки співпрацювати (співчувати, годувати, симпатизувати) ворогу, скільки поширювати сумніви й безнадію серед тих, у кого його немає. Як і чому проявляється цей синдром та чи можливо цьому протидіяти розповідає Спартак Суббота, кандидат психологічних наук (PhD), психіатр та психотерапевт.
Що таке Стокгольмський синдром?
Стокгольмський синдром — це пошук виходу. Нервова система починає відстежувати можливі варіанти розвитку подій і знаходить ті, що менш катастрофічні.
Якщо є дуже високий ризик зазнати поразки – найкращим варіантом є подружитися з опонентом. Тому нерідко буває, що людина, перебуваючи у стані підвищеного стресу, шукає якийсь зв'язок з тими, хто є агресорами. Наприклад, якщо людина бере заручників, деякі з них можуть відчувати симпатію до терориста, бо він стає єдиною людиною, яка може змінити ситуацію і головне врятувати всіх. Тобто мозок формує зв’язок “ворог нас врятує, отже ворог – принц”, при якому терорист “отримує” якості, що йому не властиві.
Особливо це може проявитися в тому разі, якщо він виявляє хоч якусь симпатію чи зацікавленість щодо жертв. Пам’ятаєте, під час Другої світової бабусі й дідусі казали, що німці були не такими поганими, бо ті їх підгодовували, давали шоколадки. Хтось їм співчував, а хтось закохувався. Ми не можемо узагальнювати чи робити висновки, не знаючи конкретних історій пацієнтів, але з тієї інформації, яка нам доступна, більшість історій – саме про цей синдром.
Стокгольмський синдром формується також і тоді, коли інша людина виявляє максимальну агресію і крайню форму насильства. Тоді вмикається такий механізм захисту психіки, який дозволяє знайти хоч якийсь спосіб вижити за умов, де варіантів не так багато. І нерідко це пов'язано із безпорадністю. Коли людина тривалий час перебуває в умовах невизначеного стану й тривоги, коли воля максимально пригнічується – згодом людина вже не шукає способів упоратися з цією проблемою, а знаходить способи пов’язати себе з нею (а це, по суті, стати її частиною) і знайти хоч якийсь загальний контекст, щоб врятуватися.
Отже, якщо резюмувати причини цього синдрому, то це будуть:
-
високі ставки; високий ризик зазнати поразки, що рівноцінна смерті;
-
максимальна агресія і крайня форма насильства;
-
виснаженість емоційних і психічних ресурсів;
-
приборкування волі і перебування в стані постійного пригнічення;
-
наявний попередній травматичний досвід (чоловік, який бив; згвалтування; цькування чи булінг у колективі; батьки, які вдавалися до насильства чи маніпуляцій тощо).
Ознаки синдрому:
-
намагання пояснити собі реальність та зв’язати себе з нею;
-
спроби зрозуміти мотиви опонента (“Можливо, ми самі винні”; “Можливо, вони знають, як краще” тощо);
-
спроби пожаліти ворога (“Солдати насправді чемні”, “Просто треба знайти спільну мову””, “Їм теж важко” тощо);
-
намагання знайти “людські” якості у ворогові.
Чи можна протистояти і як це зробити?
Насамперед забути вислів “Сама винна” щодо жертв. Пам’ятати, що в ситуації, коли нападає грабіжник, гвалтівник, терорист жертва НІКОЛИ не винна. Те саме з окупацією. Цивільні мешканці країни, області, регіону не винні в тому, що їх окупували. Не можна “занадто розсердити сусідню область/країну” і цим спровокувати агресію. Це так не працює.
Не варто й шукати раціональних пояснень діям терористів чи маніяків. Жодне виправдання чи причина не є достатньою для їхніх вчинків. Те ж саме з людськими якостями: не варто просити подумати про родину, дітей, апелювати до людських почуттів чи емоцій – навпаки, це може зіграти в протилежну сторону.
Може статися й так, що людині комфортніше буде співчувати ворогу. Це може статися як через попередній травматичний досвід і навчену безпорадність (“Чоловік б’є тільки, коли вип’є, а так він дуже хороший і турботливий” чи “Він/вона давали мені гроші, ну, вдарили пару разів”), так і через небажання або відсутність сил шукати інший вихід. Не варто людину в цьому звинувачувати. Якщо надалі буде мотивація звільнитися від токсичного впливу, це можна буде зробити в терапії, якщо ж ні, то людину не можна примусити не відчувати те, що вона відчуває.
У будь-якому випадку важливо зберігати критичне мислення й холодний розум, не піддаватися на інформаційні вкиди й атаки. Намагатися контролювати ті процеси, які ви здатні контролювати: чистити зуби, читати, снідати. І пам’ятати (як би це складно не здавалося): лише ви контролюєте своє життя.
