Світлана Волкова — засновниця та модельєрка бренду Svitla Volka Design. Бренд шиє екологічно чистий та гендерно-нейтральний одяг з органічного льону. Має клієнтів з Франції, Великої Британії, Румунії, інших європейських країн. Зі своєю колегою та батьками Світлана виїхала з Херсона в перший день війни. Дорога до місця призначення в Румунії, де на них чекали знайомі, зайняла близько двох тижнів.
Як виїжджала дизайнерка з Херсона, що лишилося з речей в її тричі пограбованому помешканні та як відновлює бізнес з попелу, розповіла в інтерв’ю Скадовськ.City. Далі пряма мова Світлани.
Передвоєнні настрої
У напруженому стані й очікуванні війни ми перебували десь з листопада. Уже тоді я завела розмову з батьками, що робити, якщо почнеться війна. Вони були категорично проти кудись їхати. Мама сказала, що захищатиме будинок. Але я розказала історії людей з Донецької та Луганської областей, які виїжджали з-під окупації і що таке окупація. Все-таки переконала.
Моя колега, Марта, окрім роботи над брендом Svitla Volka Design, ще працює директоркою фестивалю в Румунії. Дівчина, яка запропонувала їй посаду, ще з січня постійно запитувала, коли ми вже виїжджатимемо.
На початку лютого ми відвідали виставку Premier Vision в Парижі — шукали нові тканини й поставників. Тоді всі говорили про дату нападу 16 лютого. Але 16-го вторгнення не сталося.
Фото: Колекція бренду «Наодинці з небом»
23 лютого ми з Мартою та її дочкою пішли на мітинг «Херсон — це Україна», зустріли багатьох знайомих: ще з часів Майдану, пластунів. Жартували, що відзначилися в списках ФСБ. А о 4 ранку 24 лютого я вже прокинулася в іншій реальності.
Мені складно описати тодішній стан. Здається, що він кардинально змінився тоді й досі не повернувся у нормальний. Емоції заморозилися. Я просто почала робити те, що треба робити, не впускаючи інші відчуття. Встала, одягнула термобілизну, швидко зібрала тривожну валізку, потім допомогла батькам зібрати. Почалася війна і наш тривалий шлях з дому.
Встигнути до окупації
Тоді, 24-го зранку, коли трішки розвиднілося, я вийшла на балкон (а жили ми біля Антонівського мосту) й почула страшенний гул. Летять вертольоти. Багато вертольотів. Мама нарахувала 60. Батько вийшов до мене — і ми вже бачимо, як над мостом підіймаються стовпи диму. Після цього через міст почала йти важка техніка, почалися вибухи. Ми почали клеїти вікна скотчем і в цей момент почули, як над нами летять уже літаки чи винищувачі.
Потім почали пакувати речі. Окрім необхідних (зарядка до телефону, вода, аптечка), поклала кілька «дурнуватих»: люльку дідусеву (для мене дідусь — символ того, якою має бути людина; його люлька завжди лежала в мене на столі) і дитячу іграшку, яку ще колись давно подарувала мама. В інший рюкзак склала одяг: штани, сорочку, кімоно, светр і документи. З цими речами ми поїхали до родичів. На той момент ще не планували виїжджати кудись — просто хотіли від’їхати від будинку, бо в нього могли поцілити першим.
У родичів вже почули автоматні черги на вулицях. Ті нас запевняли, що краще поїхати через 3 дні. Але знаючи досвід Донбасу й Криму та маючи проукраїнські погляди, ми зрозуміли, що для нас це небезпечно. Моя колега Марта була в полоні в Криму. Я під час Майдану активно волонтерила. І вже тоді мені надходили погрози та невідомі люди з VK писали, що знають про мене практично все й на підтвердження надсилали справді конфіденційну інформацію. Батько через це дуже хвилювався: розумів, що за мною можуть прийти.
Ми чекали, вагалися, знову чекали, але таки виїхали першого дня війни. Тоді якраз усе трішки затихло, але ми все одно їхали в об’їзд, по бездоріжжю, по узбережжю Дніпра, маленькими селами. Враження було, ніби за нами мости горять і все закривається. Наступного дня з Херсона вже не можна було виїхати.
Дорога до Румунії
У Румунії нас уже чекала подруга Марти. Ми вирішили, що там можемо бути більш корисними в плані всіляких дипломатичних і культурних ініціатив.
Спочатку їхали в Чернівці. Дорога туди зайняла 2 дні. Ми не могли їхати через Одещину, вона була під обстрілами, тож об’їжджали практично через усі області.
У першу ніч згадую такий момент: їдемо і бачимо, як де-не-де на узбіччі стоять по кілька машин. Потім знову і знову. Ми думали, що їх чи пограбували, чи ще якась неприємність з ними сталася. А потім зрозуміли: люди, які хочуть перепочити, збираються разом і ось так сплять у машинах, бо разом все-таки безпечніше. Біля однієї такої групи машин стояла поліція. Охороняла їхній сон, поки вони відновлювалися. Дуже сильний був момент. Ми теж так зупинилися в одному селі. І за нами скучкувалися одразу кілька машин.
У Чернівцях знайшла батькам помешкання. Там пожили кілька днів і вже лише з колегою та її дочкою поїхали далі.
Усі ці рішення для мене були важкими. Але виїзд у Румунію аргументувала для себе кількома причинами. Перша: західні регіони України — не безмежні і якщо ми маємо можливість виїхати за кордон і там забезпечити собі життя, то не варто займати тут чиєсь місце. Друга: у Румунії наші навички більше згодяться на інформаційному та дипломатичному фронті.
Початок іншого життя
Кордон ми перейшли пішки. Якби я могла відчувати більше, я була б у захваті від того, як нас приймає Румунія. Це — щось неймовірне! Як тільки переходиш кордон, зразу відкривається ніби коридор з людей, які щось пропонують: їжу, воду, ліки, розваги дітям.
Першим містом, де ми осіли, було Сучава. Там знайома Марти нас поселила в своєму будинку. Мені далі одну кімнату, Марті з донькою іншу. Але ми попрямували далі — туди, де нас чекали. Хоча день від’їзду постійно відтягували. Там було ближче до кордону й здавалося, що як тільки поїдеш кудись далеко, то буде важко повернутися. Але в результаті таки приїхали в Калараш. Досі там.
Спочатку максимально волонтерили. Виконували всі запити, які надходили. Скажімо, в Лисичанську 2 тижні не було питної води, то ми організували швидко кооперацію з Червоним хрестом і все доставили. Організаційно допомагали людям з виїздом з Херсона та за кордон: пояснювали, які документи взяти, до якого пункту пропуску під’їхати, де знайти волонтерів і т.д.
Ще одна велика частина роботи — допомога українським біженцям у Румунії. Люди були розгублені, не знали, як легалізовуватися, соціалізуватися тощо. При цьому на початку допомога від румунської сторони йшла винятково з приватного сектору. Тобто самі громадяни Румунії впускали в свої домівки українців, готелі приймали біженців, ресторани годували. Це вже потім сталося державне регулювання цього процесу, а на початку з цим доводилося допомагати. Тому ми з колегою допомагали українцям знайти підробіток, влаштувати дитину в дитсадок, отримати документи та ін.
Є й інша сторона медалі. Деякі українці все ще чекають, що от-от повернуться додому. Але будьмо чесними: навіть, якщо за тиждень скінчиться війна, багато міст потребують значного часу на відбудову. Тож потрібно шукати роботу вже зараз.
100 метрів дива
Як тільки ми приїхали, одразу почали шукати можливості для відновлення нашого бізнесу в Румунії. Річ у тім, що 22 лютого ми отримали велике замовлення на 6 суконь для дружок клієнтки з-за кордону. Усі речі мали шитися індивідуально (скажімо, зі складу взяти вже готові — не варіант) та в єдиному екземплярі.
Фото: Пресслужба бренду
У Румунії в нас не було ні виробництва, ні тканин, ні знайомих, які шиють. Ми навіть думали відмовитися від замовлення. Але клієнтка сама написала й сказала, що хоче нас підтримати, тому нічого не скасує. Тож ми почали шукати тканину.
Оскільки ми в лютому в Парижі познайомилися з різними виробниками льону, то почали шукати тканину одразу в європейців. Хотіли замовити льон у литовських партнерів. Зазвичай вони дають мінімальне замовлення від 300 і більше метрів. Але я написала їм: на жаль, зараз не потягнемо такі обсяги. Литовці пішли нам на зустріч і готові були надіслати 100 метрів та ще й зі знижкою.
Але для цього все одно мала бути європейська «прописка» бізнесу, з банківськими рахунками, договорами і т.д. Щоб оформити це, потрібен час, якого в нас не було, бо підтискали дедлайни й було багато волонтерської роботи. Тоді ми звернулися до наших українських поставників. Ті, по-перше, були в ТрО, а по-друге, такої кількості тканини в такому кольорі, як нам було треба, не було. Єдиним варіантом лишалося вивезти тканину з наших складів з окупованого Херсона.
Сказати, що це було складно, не сказати нічого. Спочатку потрібно було забрати тканину з мого дому. На це зголосилася моя двоюрідна сестра, за що я їй надзвичайно вдячна. Річ у тім, що будинок натоді був уже тричі пограбований. Уперше пограбували «ювелірно»: зламали вікно й винесли цінну техніку. Вдруге просто поламали замки, так що двері вже не зачинялися й винесли решту речей, а втретє нас грабували вже безхатьки, які відрами виносили взуття. От туди довелося йти сестрі.
Тканина ще лишилася. Мародери просто не тямлять у моді. Вони винесли все: брошки, парфуми, старі бабусині сережки, а тканину не взяли. Добре, що не знали, скільки вона коштує. Сестра розклала її по різних сумках. А ті сумки передала людям, евакуацію яких ми організовували з Румунії. Так тканина потрапила до Одеси. Звідти ми теж організовували евакуацію всім, хто цього потребував. І просили людей взяти тканину з собою. Але з різних причин люди чи забували, чи не мали місця взяти її з собою. Тож тканина продовжувала лежати в Одесі.
І ось нещодавно тканина таки дісталася Румунії й нашого міста Калараш. Це було для нас маленьким дивом. Коли я отримала тканину, то вирішила, що Україна вже от-от переможе.
Однієї ночі, коли тканина ще була в Одесі, мені дуже захотілося кричати. Отак просто криком. Як води хочеться в спеку, нестерпно, отак хотілося кричати. Але розуміла, що цього зробити я не можу, тож почала думати, як сублімувати це все. Так у голові за 20 хвилин народилася ціла ідея колекції, з перфомансом на презентації і екстраординарними моделями одягу.
Окрім того, так склалося, що одна з жінок, якій ми допомагали з евакуацією, — швачка. Тож ми організували їй повноцінне робоче місце, аби вона могла з нами співпрацювати. Потім у Румунії знайшли ще кілька українок, які знаються на швейній справі.
У майбутньому плануємо розширити тут виробництво, щоб потім перенести його в Херсон і відбудовувати там місто. Бо ми обов’язково переможемо й повернемося. Іншого варіанту я не розглядаю.
