Ірина (ім’я змінено з міркувань безпеки) виїхала 12 квітня зі Скадовська. Їхала своїм автомобілем. На той момент з міста не було жодних «зелених коридорів», тому вирішили їхати самостійно. В авто, крім Ірини, були її п’ятеро дітей та літній батько. Спочатку планували, що він залишиться в Одесі й повернеться згодом на Херсонщину. Але, коли перетнули понтонний міст, дізналися про посилення боїв у Херсонській області. Тож вирішили гуртом їхати в Німеччину.
Далі пряма мова Ірини.
Фото: Фото: Unsplash
Одразу перейшли до плану Б
Спочатку ми зідзвонилися з дівчиною-волонтеркою з Херсона. Із нею познайомилися випадково в Одесі, коли я поверталася з-за кордону додому. Річ у тім, що на початку повномасштабного вторгнення я працювала в Польщі. Тоді якраз отримала зарплату й поверталася на Херсонщину. От в Одесі ми й познайомилися. Домовилися, що дівчина нам повідомить, коли виїжджатимуть волонтери, щоб ми з дітьми були готові. Ми збиралися їхати разом: волонтери організовували транспорт і вивозили всіх охочих. Тож я разом з дітьми чекала на виїзд 2 тижні в Скадовську.
Перед самим виїздом волонтерка сказала, що в неї є лише три автомобілі, а охочих виїхати дуже багато. Тож найкращий варіант їхати своїм транспортом. Тому ми одразу перейшли до плану Б й почали готуватися до тривалої дороги на власному авто.
Мої батьки ще встигли купити бензин на початку війни за старими цінами. Ми його тримали для цієї нагоди. Довго думали, чи їхати. Було багато ризиків. Але вирішили спробувати — тим більше, були на зв’язку з волонтерами.
Фото: Unsplash
Перший блокпост і замінований міст
Волонтери мали виїжджати з Херсону о 6 ранку. Ми не могли так рано бути там, бо в нас комендантська година, тож не встигали. Проте домовилися, що вони нам розказуватимуть про ситуацію на дорогах і маршрут. Однак, вони не виїхали навіть з Херсону. Їм сказали, що міст замінували й вони повернулися.
Нам же вдалося перетнути Херсонський міст (тут мається на увазі Антонівський міст, тобто міст через Дніпро, що з'єднує Херсон із Лівобережжям, зокрема з Олешками та Голою Пристанню — прим. редакції) близько 11 ранку. Була величезна черга. Російські військові проводили ретельний огляд: телефонів, автомобілів, пасажирів.
Ми підготувалися до поїздки, тож їхали без відеореєстраторів (їх обов’язково потрібно знімати) та будь-яких соцмереж чи месенджерів у смартфонах. Бачили, як у черзі молодих хлопців перевіряли на наявність татуювань: якщо виявляли патріотичні малюнки на тілі – не пропускали. Але нас усіх перевірили, ми поїхали далі.
Коли ми виїжджали, людей було дуже багато. Потім ми заїхали в Херсон. Там було доволі тихо. Звідти планували їхати в напрямку Снігурівки, адже через Олександрівку ризиковано, там бої. Через Чорнобаївку теж. Поряд з нами їхали десятки машин з білими прапорами й написами «Діти». Видно, що всі евакуювалися. Проте тією дорогою нас не пустили російські військові: сказали, що там бій.
Фото: Unsplash
Другий «чеченський» блокпост
Тож ми звернули на дорогу до річки Інгулець (в напрямку Каховки), де був понтонний міст. Там стояв блокпост з чеченськими військовими. Теж не пропускали. Але ми лишилися. Багато хто повертався до Херсона, але в нас не було вибору: важка дорога для дітей і трата бензину. Планували ночувати в сільській школі. З великої колони нас лишилося близько семи автомобілів. Ми розставляли ліжка дітям, збиралися вечеряти.
Проте нам зателефонували й сказали, що хтось-таки проїхав той міст, тож ми знову вирушили в дорогу. Коли під’їхали до мосту, там вже стояло автівок 300. Блокпост проходили 4 години.
Знову все перевіряли: відеореєстратори (яких ми не мали), соцмережі (які ми всі видалили) та геолокацію (її ми теж вимкнули). Один з чеченських солдатів запитав, чи маємо відеореєстратори. Сказали, що ні, бо не було потреби. Тож він нас і пропустив. Єдине що запитували чеченці: «Чому ви їдете з Херсона? Його ж не бомбитимуть».
Попереду було ще чотири блокпости з російськими військовими. Вони пропускали швидше, запитували тільки, куди й звідки їдемо. Ми відповідали, як є: зі Скадовська в Європу. Узагалі всіх, хто має прописку в області, пропускали, а от мешканців Херсона не хотіли випускати. Напевно, бояться, що коли люди виїдуть, їх почнуть атакувати українські військові.
Фото: Unsplash
Дороги, яких немає на картах
Поки ми їхали, то чули постріли з «градів». Але це було досить далеко. Їхали такими дорогами, що деяких немає навіть на карті. Досить швидко. Машини, які були попереду, гнали добре. Машину було шкода, але виходу іншого не було: ми мали триматися колони, інакше могли загубитися в полі чи десь загрузнути. Узагалі при такій евакуації дуже важливо триматися того, хто знає дорогу. Тож не звертали уваги ні на вибоїни, ні на що. Говорили з батьком, то він казав: «Навіть, якби все було тихо й ми могли завтра повернутися, цю дорогу я не згадаю» — така вона була заплутана.
Було страшнувато від усієї ситуації: їхати з дітьми невідомими маршрутами, чуючи постріли боїв, не знаючи, чи доїдемо хоч кудись. Але той маршрут ми пройшли.
Того дня ми не встигли до Миколаєва. Там теж ішли бої, вже скоро мала бути комендантська година, тож усі машини, які евакуювалися з Херсонщини, лишилися в місті Баштанка. Ночували прямо в церкві. Нас нагодували місцеві. А наступного дня з самого ранку дали сніданок. Поставили ящики з фруктами та печивом: усе можна було брати в дорогу. Ми взяли з собою трішки. Багато не брали, щоб і іншим вистачило.
У цілому «накинули» додатково 400 кілометрів та добу по часу.
Далі ми поїхали в Одесу, а звідти на поромі пливли в Румунію. Там пройшли всі прикордонні служби й поїхали далі Європою до Німеччини. У мене був закордонний паспорт. У мого батька й старшого сина — внутрішні українські, у менших дітей — свідоцтва про народження.
Коли проїжджали митницю, бачили багатьох волонтерів, які дуже допомагають тим, хто їде з України: і дитяча ігрова кімната, і намети, і обіди. Навіть горщики є у вільному доступі для маленьких дітей, можна прийти й взяти собі. Ба більше: самі митники водять деяких дітей у туалет.
Фото: Unsplash
Діти, на диво, всю дорогу, а це майже дві доби, були дуже спокійними й тихими. Вони розуміли, що ми їдемо від війни. Моєму старшому сину скоро буде 18 років. І якщо росіяни, не дай Боже, таки наважаться зробити так звану “ХНР” чи щось інше, то я боялася, щоб його не мобілізували воювати проти своїх же. Це дуже страшно усвідомлювати такий хід подій. Донька підліток. Після Бучі теж боюся за неї, бо ніколи не знаєш, що в чужих людей у голові. Менші хлопці ще дошкільнята, наймолодша донька теж ходить у садок. Тож довелося їхати. Я мала їх вивезти, а вони ніби відчували мій страх за них усіх: сиділи тихо-тихо.
