У березні 2022 року Міністерство культури та інформаційної політики України, Асоціація інноваційної та цифрової освіти і компанія "Totonis" запустили міжнародну платформу #МояВійна. На ній кожен охочий може поділитися власними історією, переживаннями та думками про війну.
Опублікувати свій щоденник війни можна заднім числом. Крім історії, на платформу можна додати фото та посилання на відео. Прочитати та побачити матеріали зможуть жителі багатьох країн світу, адже на сайті працює автоматичний переклад на понад 70 мов.
Їжу готували на багатті, коли не було можливості нарубати дров, ми ламали стільці
Жителька Маріуполя Златослава Малиновська написала як люди виживали у заблокованому місті:
"Після відключення води було відключення газу, що було дійсно страшно, але ми призвичаїлися. Технічну воду ми збирали з водостоків після дощу або збирали сніг. А їжу готували на багатті, коли не було можливості нарубати дров, ми ламали стільці. Було дивне почуття в перший день багать по нашому місту, якби не постійні крики: "Літак, ховайтеся!" і свист снарядів, то можна було б подумати, що зараз перше травня і всі вийшли на шашлики :) .
З кожним днем їжі ставало все менше, не було жодного магазину, де залишилися б продукти. Тоді я переосмислила суть смерті, точніше її причину. Я перестала боятися прильоту снаряду прямо в голову, адже це швидко. А ось померти з голоду в облозі міста – інша річ. Ще страшніше було довго вмирати під завалами або через отримані травми. Я намагалася не думати про смерть, але в такій ситуації це само собою лізе в голову і ти ніяк не можеш цього позбутися. Щодня ти думаєш про те, останній це твій день чи все ж таки ні".
Повний текст щоденника дівчини читайте тут.
За сім днів я плакала двічі. Третій раз буде від щастя. Після перемоги
Власною історією поділилася й мешканка Бучі Тамара Молоткова:
"Мозок втомився. Втомився від безперервного потоку інформації звідусіль. Від новин, від звуку сирен, від нічних чергувань, від питань без відповідей, від тупих російських коментів під постами про «в мирных не стреляют», «а вы сами 8 лет Донбас», від набутого оптимізму - бо кожна розмова закінчується традиційним: «вистоїмо-переможемо-відбудуємо».
Тіло просить рідне ліжко, піжаму, свіжу постіль і чергове мило з нетфліксу. А ще чашку лате і улюблений скраб для обличчя.
На щастя - ще є дух) Він змушує мозок згадувати козацькі марші і слати нахуй кораблі, жене тіло плести сітки (щоб робити хоч щось корисне), не дає спати коли не можна і розтягує губи в усмішці на кожне «Ти як?». Бо прорвемося. Бо є ті, кому в рази важче. Бо їм потрібен тил.
За сім днів я плакала двічі. Перший раз, коли побачила розтрощену Бучу. Вдруге сьогодні вночі. Наснилося, що Андрій ще маленький і я рятую його з обстріляного дитсадка. Прокинулась з полегшенням - він виріс. Він не ходить в дитсадок. І тут же подумала з жахом про тих, у кого діти ще не виросли.
За сім днів я плакала двічі. Третій раз буде від щастя. Після перемоги.
Повний текст щоденника жінки читайте тут.
Ніщо так не розвіює релігійний пацифізм, як танк, який заїхав до тебе в город
Пастор Української біблійної церкви у Львові Павло Токарчук пише:
Висновки місяця. Слова лідерів сприймаються як сила, якщо за ними стоять сильні рішення.
Найдорожче, що я маю - моя дружина і син. Банально? Ні. Просто перевірено реальним життям. Сім’я - це моя больова точка. Те, що я боюся втратити понад усе.
Нація, яку не сприймав серйозно весь світ за пару днів може стати нацією, якою надихається весь світ. І навпаки.
Церква - це реальна сила. Її покликання до служіння, здатність мобілізуватись, мережевість, сміливість до правди, послання Надії і любов - грімуча суміш. Неймовірно глибока прірва, яка з’явилася з росіянами, не зникне до кінця мого покоління.
Поляки - це справжні брати і сестри українців.
Надзвичайне стає буденним. Божі чудеса розчиняються у поточному божевільному. Тому треба свідомо проговорювати причини для вдячності щодня.
Почав розуміти і відчувати Біблію гостріше. Новий життєвий досвід нагострив лезо розуму і серця, яке прорізається в глибину Слова. І навпаки, Слово в розум і серце.
Ніщо так не розвіює релігійний пацифізм, як танк, який заїхав до тебе в город.
Люди, які прибирають вулиці Харкова під час бомбардування доводять те, що життя завжди буде проростати крізь смерть. Такий Божий задум.
Повний текст щоденника чоловіка читайте тут.
